Бойова медикиня Мауглі про евакуацію поранених, страхи бійців і резервні батальйони 

39-річна Мауглі півжиття воює з Росією.

"Моя особиста війна почалась у 2006 році", – розповідає УП фотокореспондентка і бойова медикиня Олена Худякова з позивним "Мауглі".

Батько Олени в той час працював у Департаменті інформаційної безпеки, який підпорядковувався СБУ. Він був одним із тих, кого зовнішня розвідка Росії та ФСБ намагалася завербувати, щоб підготувати плацдарм для майбутнього нападу на Україну. В обмін на послуги йому пропонували нерухомість у Росії та багато грошей.

Реклама:

"Агенти РФ приходили до нас додому і розповідали, що в Києві скоро російські танки по клумбах їздитимуть", – згадує Олена.

Її батько відмовився зрадити Україну. Тоді росіяни почали тиснути на його сім’ю, насамперед на дочку, якій було 22 роки.

Подробиці цієї історії вона відмовляється розповідати і 18 років по тому. Але саме відтоді, з 2006-го, усвідомлення того, що Росія готується до нападу на Україну, не залишало Олену. На відміну від більшості українців події в Криму і на сході України навесні 2014-го не стали для неї шоком.

За 10 років російсько-української війни Олена була волонтеркою, доброволицею-розвідницею, бойовою медикинею. І не закидала цивільну роботу – фотографувала навіть у зоні бойових дій.

"Я ніколи не була фотокореспонденткою з акредитацією. Я завжди була бійцем із камерою", – жартома каже про себе Мауглі.

Свою історію вона розповіла "Українській правді". Всі фотографії в матеріалі – з особистого архіву Олени Худякової.

Реклама:

Прощання з Кримом

Зранку 8 березня 2014 року на перон сімферопольського вокзалу з потяга, що прибув із Києва, сходить тендітна дівчина з невеликим рюкзаком. Щоб потрапити в місто, вона проходить крізь стрій ряджених "козачків" з "самооборони Криму", які "боронять" півострів від "бандерівців".

Того ранку Олена Худякова приїхала прощатися з Кримом, який дуже любила. Вона доїжджає тролейбусом до села Перевальне, де розташовується один із українських підрозділів.

На території військового містечка, вже захопленого росіянами, Олена зустрічає наляканого молодого бійця з Херсона. Він розповідає, як на українських строковиків тиснуть "козачки", намагаючись примусити присягнути Росії.

І тут з кущів вибігають "зелені чоловічки". Кладуть фотокореспондентку та її співрозмовника обличчями в землю.

За деякий час строковика відпускають у частину. Олену продовжують утримувати. Не б’ють, але психологічно тиснуть. Кажуть, що в Києві нацисти палять людей живцем.

"Потім один із них бере мої документи і каже: "Я считаю, что только за слово "украинец" в паспорте нужно убивать", – пригадує вона.

Олену Худякову тримали долілиць кілька годин, прикладали до скронь зброю. Але зрештою звільнили.

Вона повертається до Сімферополя. Її зустрічає колега з жовтими тюльпанами в руках. Олена обурюється, бо не любить сентименти. Чоловік заспокоює, мовляв, це – символ спротиву російській окупації. Того дня направду чимало жінок у Криму вийшли на акції з жовтими тюльпанами, демонструючи окупантам протест. До них приєдналася й Олена.

Реклама:

Вона проводить в улюбленому Криму ще три дні та повертається до Києва. З цієї миті починається відлік життя спершу волонтерки Олени Худякової, а згодом розвідниці та бойової медикині Мауглі.

Мауглі: від розвідниці до бойової медикині

В 2014 році Олена возила на фронт гуманітарку для бійців. Знайомі з добробатів пропонували приєднатися до них, але вона здружилася на Донеччині з розвідниками з підрозділу Збройних сил України. Спочатку хотіла підписати контракт, але був нюанс. Керівництво бригади на той час не допускало жінок на передову, а бути кухарем або діловодом у тилу вона не хотіла. Тому дівчина приєдналася до розвідників доброволицею.

Мауглі на спостережному пункті

Побратими довго не могли вигадати для неї влучний позивний. Навіть хотіли назвати її "Босячкою", але все вирішив один випадок на чергуванні.

– На позиції приїхала перевірка, напарник вийшов із СПшки (спостережний пункт – УП). Над проходом у нашу траншею висіла велика скоба. Я на ній іноді розкачувалася, щоб плечі розім’яти. Чую кроки. Хтось спускається. Я думала, що побратим повертається – розкачуюсь і кричу: "Егегей!". А тут заходить якийсь полковник і питає: "Що це у вас за Мауглі?". Так із 2015 року і ношу цей позивний.

Мауглі у вільний від роботи час

Мауглі з розвідниками працювали на Донеччині та Луганщині. Із багатьма побратимами здружилася.

– Не завжди підрозділ стає родиною. Але мені пощастило зустріти щирих і справжніх і під час АТО/ООС, і під час повномасштабної війни. Ті, з ким пліч-о-пліч проходиш випробування, стають братами. Але за це щастя є розплата. Втрачати їх дуже боляче.

Мауглі з побратимами на виконанні бойового завдання

"Тих, з ким ми колись смішно сперечалися, обіймалися, кого приводили до тями після контузій і поранень, все менше. Здатність усвідомлювати це кудись поділася, начебто ми просто розпорошені по підрозділах. Тому не бачимося.

Вже і не побачимося. І не переосмислимо якісь події. Не проговоримо якісь емоції. Не побіжимо радісно обійматися після низки складних моментів тільки тому, що, бляха, ми живі і ми це можемо. Багато з моїх побратимів розпорошені не по підрозділах, а по кладовищах".

Нотатки з військового щоденника Мауглі. Весна 2024 року

У 2017 році дівчина приєдналася до підрозділу медиків-волонтерів "Ангели Тайри".

На той момент Мауглі мала тільки базові навички з тактичної медицини. Всьому навчалася вже під час ротації в проміжках між чергуваннями та виїздами.

Напередодні повномасштабного вторгнення Олена з побратимами і посестрами – розвідниками і медиками, домовилися, як діятимуть, коли росіяни підуть у наступ. В разі російської атаки на сході і півдні збиралися їхати в Маріуполь. У випадку наступу на Київ – залишитися в місті і чинити спротив.

Реклама:

– Рюкзаки вже були спаковані. 24 лютого мій чоловік повіз знайомих із дітьми у Львів, де мав отримати машину з допомогою і приєднатися до нас. А я 25-го вийшла з дому зі своєю зброєю, снарягою і патронами в карманах.

Ми готувалися до сценарію, коли росіяни одразу вдарять по інфраструктурі – не буде світла, ляже зв’язок. Але вийшло трохи інакше. І в перші дні ми з побратимами вдень і вночі отримували дані щодо просування ворога на Київщині. Я ставила ці мітки на карті.

– У 2022 році хаосу було більше, ніж в 2014. У мене був бронік зі сталевими плитами. Ми з напарником, готуючись до першого чергування, ділили його на двох – мені одна плита, йому – друга.

Потім приїхав чоловік із вантажем допомоги, і ми змогли укомплектувати медпункт, отримали хороші бронежилети з Данії.

Після 24 лютого 2022-го Худякова з побратимами працювала на Київщині й Чернігівщині.

8 квітня 2022 року Мауглі мобілізували, як тоді нерідко бувало, "по удальонці". Підрозділ був у Барвінковому на Харківщині. Бійці залізли на "ракету" на дитячому майданчику, щоб зловити зв’язок і відправити свої дані людині, яка займалася їхнім оформленням. Так вони потрапили до ССО.

– За дві години дізналися, що в нас загинув комбат і багато поранених. Збиралися їхати за ними. Нас зупинив Да Вінчі. І врятував. Бо ми не змогли би проїхати на "еваку" так, як збиралися. Та ділянка дороги була під повним вогневим контролем ворога.

За два роки Мауглі довелося евакуювати й рятувати багато людей – і військових, і цивільних.

"Настали дні, коли на стаб десятками везли поранених з ділянок, які ворог "продавив". Привозили тих, хто відходив єдиним напівзруйнованим місточком під щільним вогнем. В них кричав біль. Сильніший за фізичний, інший. Цей біль пронизував наскрізь, як шрапнель касетки всіх, хто схилявся, перекладав, тримав".

Нотатки з військового щоденника Мауглі. Весна 2022 року

Дороги війни зводили Мауглі з різними медиками – як з тими, чиєю відданістю і жертовністю вона захоплюється, так і з тими, чия байдужість вбивала – в прямому сенсі. Один епізод запам’ятається їй на все життя.

Евакуація поранених бійців

– Це була складна евакуація. Отримали важкі поранення наші бійці та хлопці з суміжного підрозділу. Серед "суміжників" один загинув, а другий був дуже важкий. У нього розпочалася внутрішня кровотеча. Він залишався у свідомості. Розмовляв зі мною. Я тримала його за руку і казала, що все буде добре, бо знала, що до стабілізаційного пункту їхати 15 хвилин.

Але медики з суміжного підрозділу не дозволили нам повезти його на стабпункт, пославшись на те, що в них по іншому визначені шляхи евакуації. Це додало плюс півтори години поганими дорогами. Хлопець не вижив.

Працюючи на стабіку, я бачила багато різних ран, тіл убитих цивільних і військових. У машині, яку люто кидало на кожній ямі, тримала ногами розірване тіло з нерозірваною ракетою від РПГ у животі, а руками – розворочену голову хлопця, який ще дихав. То здавалося рутиною, звичайними буднями.

Але епізод із хлопцем, який не вижив через тривалість евакуації, змушує нескінченно повертатися до того, що я могла зробити, щоб врятувати людину. Чи врятувало б його, якби я почала стріляти у повітря і силою забрала туди, де вже чекали лікарі?

Реклама:

2023-го року Мауглі отримала важку травму на фронті. Під час лікування її разом із пораненими побратимами перевели з центру Сил спеціальних операцій в "розподільник" – резервний батальйон Сухопутних військ.

Евакуація поранених бійців

"Кому дзвонити, коли вбиває командування?"

– Коли мене запитують про бойовий шлях, сміюся і кажу: якби я знімала фільм про це, то перші епізоди починалися би з "тюряги". Так ми називали резервний батальйон, куди на той час викидали з частин "зальотчиків" (порушники військової дисципліни – УП), алкоголіків і наркоманів. А ще важкохворих, поранених і людей пенсійного віку.

Мауглі з побратимами, після довгого волонтерства на фронті й року в ЗСУ, "пощастило" замість реабілітації опинитися саме в такому батальйоні. Звідки їх розподіляли в різні бригади.

– Разом із нами в "розподільник" потрапили бійці розформованих (через реструктуризацію – УП) підрозділів, підпорядкованих ССО. Я зустріла там реально крутих розвідників, війна – велике село, ми знаємо, хто де був і що робив. Я бачила, як ГУР забирало з "розподільника" цих хлопців для виконання бойових завдань. Це були ефективні бійці. Чому тоді вони потрапили в таке місце? Значить, неефективний той, хто формував список у нашій частині. Нам не посоромилися сказати: "Це помилка п’яного майора".

Військові з "розподільника" намагалися принизити Олену з побратимами.

– Нам казали: "ССОшники, ви довго не проживете, ви ж копати не любите". До речі, це поширена брехня про ССО. Копати там уміють всі.

Реклама:

Наслідком цієї історії стало звільнення з війська багатьох професійних і мотивованих бійців – на законних підставах.

– В ЗСУ багато таких людей. Приміром, у мене мама – інвалід першої групи, а є хлопці, в яких по 5-6 дітей. Вони вступили до війська, щоб захищати свої сім’ї.

Ми – добровольці, які ще в 2014 році йшли на ризик, без зарплат, посад і звань. Ми багато чим пожертвували і готові були жертвувати далі, приєднавшись до ЗСУ. В розмовах між собою навіть не обговорювали терміни служби – ми вже роки на війні.

Але для нас гостро стоїть питання гідності. Такі випадки підривають мотивацію воїнів, а значить, нашу ефективність і обороноздатність у цілому.

Неправильно мовчати, коли стикаєшся з ганебними речами. Військо без порядку і традицій не матиме розвитку. І відповзає назад. А переможе той, хто краще адаптується і швидше вчиться.

"Без закріпленого на системному рівні гідного ставлення до бійця в армії, в кожній ланці держустанов, з якими стикаються ті, хто потребує допомоги, ніякої політики героїв не може бути.

Ми готові жертвувати життям, але не гідністю. Ми воюємо проти РФ не для того, щоб РФ відродили тут. Ні на системному, ні на ідеологічному рівнях.

Посягання на гідність руйнує те глибинне, на чому тримається наш спротив ворогу – нашу ідентичність".

Нотатки з військового щоденника Мауглі. Осінь 2023 року

В українській армії дотепер немає механізму, який дозволив би військовим захистити свої права. Більшість із бійців бояться заявляти про такі випадки. Тому, на думку Мауглі, треба створити інститут військового омбудсмена в Україні.

– Пам’ятаєте, була акція "Куди дзвонити, коли вбиває поліція"? Працюючи на медпункті, я питала себе: куди дзвонити, коли вбиває командування? Коли людина щонайменше ризикує залишитись інвалідом через те, що її не відпускає в лікарню командир. Коли медиків кличуть занадто пізно. Коли тобі в обличчя можуть сказати: "Ми тобі зараз оформимо непокору на папері" за відмову виконувати забаганки, які не стосуються служби. Або: "А ти знаєш, що люди можуть зникати безвісти?".

Коли ти один, боротися набагато простіше, ніж коли в тебе у війську є близькі люди, якими також можуть шантажувати.

В ЗСУ – не боги і прибульці, а люди, яким все людське притаманне. І саме цей людський фактор наразі є вирішальним. А це неправильно. Якщо ми хочемо, щоб структура працювала ефективно, її робота має будуватися не на везінні, а на чітких правилах для всіх і контролі за їх дотриманням.

Після резервного батальйону Мауглі якийсь час була медикинею в підрозділах, які базувалися на кордоні з Білоруссю. Потім працювала в тиловому медпункті при навчальному центрі бригади. Туди потрапляли захисники після важких поранень, хворі й новобранці. Іноді частина "поповнення" не їхала далі цього місця через стан здоров’я або вік.

Тоді Олена почала бити на сполох. Просити цивільних колег – журналістів і медиків – боротися за права бійців, зокрема щодо резервних батальйонів і реабілітації.

– Проблем із реабілітацією дуже багато. Людина звільняється через поранення. І що далі? Іноді чую такі слова: "Я був потрібен, поки міг виконувати задачі. А тут все навалюється – віднайти порозуміння з родиною після тривалої розлуки, повернутися до роботи". Є наукові праці, присвячені тому, через який період людині буде вкрай складно це зробити. Ми давно вийшли за ці межі.

На цьому етапі дуже багато людей ламаються. Про самогубства серед військових говорити не прийнято, але вони є. Тому має бути державна програма реабілітації і психологічного супроводу. Програми "рівний – рівному" (ветерани допомагають ветеранам – УП) я вважаю найефективнішими. Чимало моїх побратимів вже проходять відповідні навчання.

Фронтова творчість Мауглі

Мауглі веде щоденник, у якому занотовує фронтові події, історії людей, особисті думки і переживання.

У цивільному житті Олена – фотокореспондентка. На фронті вона також знімає.

– З 2015 по 2022 роки я багато фотографувала – наш побут, виходи на "ту" сторону. В мене багато фотографій світанків, бо з нашої СПшки відкривався на них гарний вид. Після 24 лютого 2022-го два роки не брала в руки камеру. А взимку 2024-го вирішила знову почати фотографувати.

Світанок на українському сході

Якщо фотографія під час повномасштабної війни відійшла на другий план у Мауглі, то малювання стало психотерапією після важких чергувань.

Коли в травні 2022-го її підрозділ вперше виїхав із бойових завдань на тимчасову базу, Олена купила пензлі та фарби. Почала розбирати ящики з-під БК і малювати на дошках.

Малюнки Мауглі на дошках з ящиків із-під БК

Свої малюнки вона називає "чарівними". Вони про життя, смерть і проживання нового досвіду. Більшість робіт Мауглі створила в Часовому Яру на Донеччині влітку 2022 року.

– Війна – це одвічний кругообіг болю, втрат і зрад, де місце для подвигу розчищене провалами планування. Тут дуже важливо зберегти себе. Зберегти внутрішню рівновагу. Гумор і здатність споглядати красу – для мене ознаки, що я психічно більш-менш ок.

"Окрім звичних, в нас ще стільки задач – не втратити здібність відчувати і бачити, любити ліс і зустрічі біля вогню. Берегти тоненькі примарні ниті зв’язку з тими, з ким тепло в мороз і світло у пітьмі. Цінувати тих, чия справжність і щирість у вчинках.

Іноді слід зупинитись на мить і уявити себе у чарівному лісі, біля чарівного вогнища. І подумати – кого ми хочемо бачити поруч. Обіймайте один одного. Любіть".

Нотатки з військового щоденника Мауглі. Зима 2023 року

Wiki




Newsletter